А Б В Г Д Е Ж З И Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Э Ю Я
Сочинения > Набоков > Машенька й Ганин в однойменному романі Набокова
Машенька й Ганин в однойменному романі Набокова - сочинение
Нікого зараз не обвинуватиш (та й порожнє це заняття - з'ясовувати відносини з людьми, яких уже ні, що ціла плеяда наших сучасників виявилася волею долі за кордоном. Кого вигнали, вислали із країни влада предержащие за те, що намагалися відстояти своє право на інакомислення й не приймати Жовтень, а хто покинув Батьківщину сам, не знаючи «... у суцільному димі, у розкиданому бурою побуті», куди (і вже в який раз!) ніс багатостраждальну Русь безжалісний «доля подій». Виїхали, щоб не втратитися, не озлоблятися, тому що, як сказав Сергій Єсенін:

    Віч-на-віч особи не побачити!
    Велике бачиться на расстоянье.
    Корифеї... Брили... Щирі аристократи...

Велетні й Прометеи духу... Вони не вимагали ні полегкості до себе, ні любові. Пригадується знамените бунинское: «Я не червінець, щоб мене любили». А виходить, приймайте таким, який я є. Іншим стати не зумію й не хочу. І так трапилося, що і їх осягла доля всіх геніїв: пізніше визнання на Батьківщині й каяття співвітчизників. Тому по праву ми можемо їх назвати сучасними письменниками, тому що зараз їх читають, імена їхніх героїв на слуху, їхньої ідеї розбурхують розуми, формують суспільну думку. Іван Бунін, Євгеній Замятін, Ніна Берберова, Сергій Булгаков, Микола Бердяєв - письменники, філософи, а чаші й те, і інше одночасно.

И особливе місце серед них займає Владимир Володимирович Набоков. Він завжди вірив, що повернеться на Батьківщину: або в плоті, або у своїх добутках. Інакше навіщо тоді рядка:

    Вір: повернуться на Батьківщину всі,
    віра ясна, міцна: з півночі
    лижі нечутні, з півдня нічна фелюга

Там же, за кордоном, написані численні романи, у яких емігрантська туга за Росією, туга людей, викинутих за борт, випадкових тут, загублених і непотрібних. «Пнин» чи, «Машенька» потраплять у руки сучасному читачеві, обидва романи дивно однотипні, навіть незважаючи на те, що й Тимофій Пнин, і Лев Глібович Ганин відділені друг від друга майже напівстоліттям

Пнин викладає російську літературу в одному з університетів Сполучених Штатів на початку сімдесятих років, а Ганин тільки покинув Батьківщину

    Тільки сон утішить іноді.
    Не на області й міста, не на волості й села,
    вся Росія ділиться
    на сни, що незліченним мандрівникам
    дані на чужині, уночі довгої
    В. Набоков

Дивує інше (аж ніяк не рід їхніх занять): з побут, доконане відсутність корінь, сімейності. Та й навіщо починати все це, пускати коріння в чужу землю, коли всі вони підрублені й залишилися в Росії?

Ні, ніколи пансіон, у якому оселився Ганин - головний герой роману «Машенька», не замінить їм Батьківщину. Насторожує непотрібність всіх цих людей: Ганина, учителі математики Алфьорова, старого російського поета Подтягина, Клари, сміхотливих танцівників. Хто вони й навіщо живуть? Потім, щоб «продавати свої тіні, знімаючись у кінематографі», як це робить Ганин? «Вставати і їздити в друкарню щоранку», як це робить, примушуючи себе, Клара? Ходити, принижуватися, клянчити візу, пояснюючись на поганій німецькій мові, як змушений це робити Подтягин? «Шукати ангажемент», як шукають його танцівники? І заради чого? Заради того, щоб потрапити Подтягину в Париж, де дешевше вино й менше засобів іде на життя; Ганину ж, Кларі лише потім, щоб не вмерти з голоду й підтримати своє животіння тут?

Немає не оббудуватися, не осісти, не влаштуватися з далекоглядними прицілами на майбутнє. Вони живуть одним удень, про майбутнє не думають- вони його бояться. І минуле, і передбачуване майбутнє залишилося в Росії. Але кожний з них боїться собі в цьому зізнатися, витягти із глибин своєї підсвідомості гірку правду--істину й сказати: «Я всього лише статист тут, тимчасовий правитель, перекотиполе. Чорна, худа тінь у фальшивих екранізованих постановках». Бояться сказати, тому що слідом за правдою (вони це розуміють) повинен піти самий безкомпромісний і радикальний розрахунок сжизнью.

А як тоді жити, як заповнювати нудні дні? І приходить тоді мельтешенье, дрібні побутові романчики й бульварні мелодрамки, які, звичайно, не є життя, а лише жалюгідна подоба її.

Трагикомично читаються рядки, коли «Подтягин заходив у кімнату господарки пансіону, погладжуючи чорну ласкаву таксу, пощипував її вуха, бородавку на сірій мордочці й розповідав про свою старечу, болісну хворобу й про те, що він уже давно клопоче про візу в Париж, де дуже дешеві шпильки й червоне вино».

Огидний зв'язок Ганина з Людмилою. Це не любов, це всього лише «механічні сутички» на підлозі таксомотора. Ніхто з нас не зуміє й не сміє кинути камінь у Ганина: так зложилися обставини, так задавлена людина подіями. Але Набокову дивно інше: як людина, що потрапив у таке моторошне плетіння, коли самий час зламатися, здатися, упокоритися, на милість долі уповаючи, намагається зберегти своє «я», намагається відстояти право називатися й бути Людиною, Особистістю

«Де ж отут самобутність, натхненність? Одні тільки вульгарність і бруд!» - може викликнути проникливий читач. Але, з іншої сторони. Людмила^-те вірить у любов Ганина. Нехай вона недалека й приземленна, навіть дурна. Але хіба моральний закон поширюється тільки на вибраних? А це було б аморально, якби Ганин відкрив їй свої щирі почуття, свою нелюбов. Нехай би не вбив цим, але засмутив би, вибив з колії такої ж людини, оказавшегося поза рідним попелищем. Тут Набоков треба за кращими традиціями російської класичної літератури, за блискучими зразками, ниспосланними нам геніями Пушкіна, Толстого й Достоєвського

Пам'ятається, ще Пушкін «не дозволив» Тетяні у своєму романі «Євгеній Онєгін» кинути чоловіка генерала-старого, тому що він, що вірив у любов своєї дружини, не виніс би цього, вигин. А Тетяна розуміла, що власного повноцінного щастя в неї з Онєгіним не вийшло б, тому що в основу цього щастя був б закладений фактично злочин. І вона живе із чоловіком без любові й знаходить у своїй жертві вище блаженство й вища гармонія духу

Пам'ятається, що Достоєвський не дозволяв Раскольникову вбити старуху-процентщицу, що стала «дірою на людстві». А чим Людмила краще або гірше баби? Ледве^-те чому можна заподіювати біль і страждання? Набоков уважає, що не можна, і в такому дусі «змушує» діяти свого героя

Хоча й жертвою взагалі ж не можна назвати вчинок Ганина, але він теж знаходив у ньому вищу гармонію духу, тому що, «тужачи й соромлячись, він почував, як безглузда ніжність - сумна теплота, що залишилася там, де дуже мимолетно сковзнула колись любов,- змушує його притискатися без пристрасті до пурпурної гуми її губ, що піддаються,».

Дивно проникливому читачеві в історії з Людмилою й інше. Як Ганин. безумовно прав і чистий, почуває сором, що повинен був би народитися в Людмилі, за Людмилу. Йому соромно за її ненатуральність, фальш. Він змушений скрашувати незручність нею же створеного положення. Як це по-російському, як це по-набоковски!

Так само надійде й Пнин - герой іншого роману, коли зустріне на кораблі свого більше щасливого суперника, що по-зрадницькому розлучив його з улюбленою жінкою. У ньому навіть і думки не народжується порахуватися. Навпаки, він прагне скрасити чужу незручність і першим починає розмову

Була в Ганина й теперішня любов. Була Машенька, що залишилася в Росії. І в нього чекаючи Машеньки, що повинна незабаром приїхати до чоловіка, починається «дивний роман», як він сам скаже Подтягину. Але чи роман? Але чи любов?

Ще в Росії, коли зовсім хлопчиком зустрів Машеньку, він полюбив не її, а свою мрію, придуманий їм ідеал жінки. Машенька, треба сказати, виявилася невартої його. Він, з таким чуйним і чуйним серцем, любив тишу, самоту, красу. Він все життя в Росії шукав гармонію. Вона ж була легковажна. Він шукав самоти, а вона його тягла в юрбу, у загальний потік. А «він почував, що від цих зустрічей дрібніє щира любов».

Шум таксомотора, кам'яна плита - все це як символ прийдешніх блюзнірств. І трагедія Машеньки й Ганина в тім, що не змогли вони злитися душу до душі, коли доля давала їм ще таку можливість. Потім війна. Потім такі ніжні листи Машеньки.

Набоков на прикладі цих глав учить нас і твердо наполягає на тому, що не можна проходити повз своє щастя, повз любов. Інакше - трагедія, розбите серце, поламана доля

Машенька зрозуміє Ганина багато пізніше. Але тоді будуть Варшавський вокзал і розлука, незважаючи на те, що вони їдуть поки в одному вагоні. Чому розлука? «Тому що брязнув третій дзвінок, вагон трахнув буферами, поплив». Не зрячи в кожній главі Набоков вплітає звуки минаючого поїзда. Це, напевно, особливий композиційний прийом, що змушує читача бути в напрузі, насторожує. Якщо поїзд, то обов'язково розлука, нестабільність, дисгармонія, обов'язково щось неміцне, швидкоплинне, сиюминутное.

Громадянська війна змусить обох інакше поставитися до їхнього почуття. Ганин уже не ідеальний хлопчик, а Машенька теж далеко не реготуха й співуха. Країні й людям не до сміху - морозять віковічні моральні підвалини. А людині так потрібно зачепитися хоч за соломинку. І нехай ця соломинка - напівдитяче, ще не що зовсім оформилася, напівзабуте й полуразлюбленное (або недолюбленное?) почуття. Ніхто не має права проходити повз любов, тим більше в роки страшних потрясінь, коли, мабуть, людина ще більше прагне до краси, що одна тільки здатна «урятувати мир».





У нас большая база и мы ее постоянно пополняем, и поэтому если вы не нашли, то пользуйтесь поиском
В нашей базе свыше 15 тысяч сочинений

Сохранить сочинение:


Владимир Набоков

Владимир  Набоков


Сочинение по теме Машенька й Ганин в однойменному романі Набокова, Набоков


  Мобильная версия